ТРАНСФОРМАЦІЯ ПАРАДИГМ У КОНКУРСАХ НА ЗАБУДОВУ ЦЕНТРУ КИЄВА 30–40-х рр. ХХ ст.

 У статті досліджено трансформації архітектурно-мистецького поля України 1930–1940-х років  та далі до середини 1950-х, під впливом зовнішніх факторів, зумовлених Другою світовою війною. За основу пошуків прийнято матеріали двох провідних конкурсів: на забудову урядового кварталу 1934–1935 років та відбудову Хрещатику 1944 року, як найбільш тенденційні та представницькі події у Київській архітектурі періодів “до» та “після» війни в означеному хронологічному інтервалі. 

У складних умовах сталінської диктатури, творчих пошуків та певної невизначеності, провідного значення набувають загальнодержавні архітектурні конкурси, як можливість з одного боку, діалогу у мистецьких колах, а з іншого – прямого делегування волі правлячих еліт. Починаючи від завдань на Палац робітників у Петрограді 1919 р. та Палац праці у Москві 1922−1923 рр., відкриті та закриті багатоетапні конкурси задавали вектор розвитку, визначали провідні акценти радянської архітектури та були надзвичайно важливим явищем, що виходило за межі вибору того чи іншого  проекту  під  конкретне  завдання  –  це  було  місце  синтезу,  створення  нової  стилістичної  доктрини  та затвердження вектору розвитку архітектури тих років. 

Дослідником взято за основу загальну подібність умов поля, в яких існувало архітектурно-мистецьке життя Києва 30-х і 40-х років ХХ ст.: підсилення вертикалі імперської влади, держзамовлення, репресії та декларування ідей правлячих еліт  напряму  через  засоби  монументальної  пропаганди.  Також  враховані  ідентичність  матеріально-технічних можливостей  та  подібний  склад  учасників.  Тим  часом  відслідковується  низка  важливих  закономірностей  поступової трансформації поля під впливом глобальних соціополітичних зрушень, спричинених Другою світовою війною.

Тенденційно трансформуються у бік певної лібералізації: 
1. Ставлення правлячих еліт до попередньої забудови та історичного досвіду загалом; 
2.  Соціально-містоформувальна  роль  центральної  частини  міста  та  зменшення  територіальних  бар’єрів  між 
елітою та пересічним населенням. Умовна гуманізація адміністративного центру; 
3.  Трансформація  монументальної  пропаганди  з  поступовим  відходом  від  героїзованого  масштабу  та  культу 
особистості;  
4. Повернення народних та необарокових мотивів в архітектуру як засіб національної ідентифікації та творчої 
самобутньої виразності. 

Відповідно, означені тенденції можуть бути за допомогою індуктивного методу екстрапольовані на широкий загал культурно-мистецького поля Києва та України середини 30–40-х років ХХ ст. (і далі до середини 50-х рр. ХХ ст.).